У лютому цього року, невдовзі після того, як перші бомби впали на українські міста, а російська армія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, мільйони українців похапцем складали валізки та наплічники, пакували речі, готували до перевезення своїх домашніх улюбленців. Вони покидали домівки, аби їхати у безпеку, до порятунку, у невідомість. Багато людей склали свої тривожні валізки завчасно, бо передчували, що насувається велика війна, але таких була переважна меншість. У цьому великому Виході (Exodus) одні думали, що їдуть лише на тиждень, інші – до теплого літа, а хтось вже розумів, що їде з дому назавжди.
Комусь пощастило їхати автомобілем з друзями чи рідними, напакувавши доверху багажник. Інші юрмились на вокзалах, чекаючи на евакуаційні потяги, сідали по десятеро-п’ятнадцятеро в купе, розраховане на чотирьох. Їм доводилось кидати домашніх тварин та ще недавно складені речі прямо на пероні, бо в потязі вже не було місця – люди рятували людей. Сила-силенна українців стали біженцями взагалі без речей, бо їхні домівки були знищені російськими ракетами чи танками.
Коли я думаю про ті страшні дні і ночі, то чомусь замислююсь про те, що ж було в тих пакунках? Які речі люди забирали з собою, а що залишали позаду? Як спакувати своє життя, усе найважливіше й найцінніше, в одну невелику валізку? Що для них буде символом цієї війни?
Коли я все-таки вирішив поїхати зі свого рідного Києва, то окрім дюжини зимових речей взяв із собою красивий мамин портрет, рукописи її невиданих віршів, п’єс та оповідань, величезний архів старих родинних фотографій, кілька улюблених графічних робіт українських художників, університетські дипломи, намиста і прикраси, успадковані мамою від її мами. Мені здалось, що без цих речей я втрачу щось дуже важливе. Можливо, навіть втрачу себе. Вочевидь, це нетипова поведінка у світі, в якому стає немодно володіти речима, мобільність цінується більше за вкоріненість, а ідентичності стають плинними і невловимими.
Українці мають особливі стосунки з матеріальною культурою. Речі, об’єкти, артефакти минулого – це те, що допомагає нам складати пазл власної історії та ідентичності, шукати зачіпки, які дають нам рівновагу посеред турбулентності сьогодення. Звісно, українська культура багата й на нематеріальні здобутки – пісні та музику, фольклор, мову, родинні міфи, народні легенди, колективну пам’ять. Але сьогодні, коли російська армія стирає з лиця землі цілі українські міста, саме матеріальний світ набуває для нас зовсім іншої символічної ваги.
Упродовж тисячі років Україна втратила чимало об’єктів і споруд, які були свідками і носіями її буремної історії. У 1240 році війська монгольського хана Батия розорили Київ і зруйнували більшість мурованих храмів Київської Русі. Традиційна для української Півночі, Карпат чи Наддніпрянщини дерев’яна архітектура часто гинула в полум’ї пожеж. Російська революція 1917 року, російсько-українська війна і більшовицька окупація України знищили традиційний триб життя українських селян і міщан, а разом з ним і предмети їхньої побутової культури: меблі, посуд, прикраси, родинні скарби. Націоналізація більшовиками приватної власності відняла право володіти землею, житлом чи власним бізнесом, на десятиліття відчуживши людей від результатів їхньої праці. Радянський проект виховував особливий тип людини, яка мала бути позбавлена історії, коріння, ідентичності й органічної культури, цілковито підпорядкована ідеологічним та естетичним вимогам тоталітарного режиму.
У 1930-х роках, борячись з релігією та самою українською ідентичністю, комуністичний режим зруйнував в Україні сотні середньовічних і барокових церков, безжально зносив інші архітектурні пам’ятки задля будівництва нових соціалістичних міст. Колективізація сільського господарства та Голодомор винищили мільйони людей, а сталінські репресії – ще й майже всю українську інтелігенцію: письменників, художників, композиторів, режисерів, науковців. Примусові переселення українців в Сибір, а кримських татар – у Центральну Азію розірвали зв’язок людей зі своєю землею. Після Другої світової війни цілі міста лежали в руїнах і, на відміну від деяких міст Центральної Європи, не були відбудовані у первісному, довоєнному вигляді. Величезна кількість українського мистецтва і цілі музейні колекції вивозилися з України до столиць метрополії – Москви і Петербурга. Видатні українські митці ставали відомі у світі як російські, бо колоніям не дозволено мати власний культурний пантеон.
Нинішня війна проти України – логічне продовження безперервної колонізаторської політики Російської імперії, згодом Радянського Союзу, а тепер і путінської Росії. Як і попередні 350 років, вона точиться не лише на фронті. Це боротьба супроти української культури й ідентичності – найбільшої загрози російському імперському проекту. Росія заперечує існування України, її інакшості, самобутності, історичної приналежності до Європи. Усвідомити це – означає зрозуміти, чому Україна не може здатись, поступитись територіями чи піти на компроміси. Коли тобі кажуть: «ти маєш перестати існувати», єдиний вихід – боротись до перемоги.
Саме тому ця війна є такою тотальною і жорстокою. Здійснивши стільки спроб упокорення України, Росія дійшла сумного висновку: щоб підкорити і стерти з лиця землі цілий народ, потрібно фізично знищити і людей, і матеріальні прояви їхньої культури. Лише у повністю зруйнованому Маріуполі, десятому за кількістю населення місті України та його «великій культурній столиці», російська армія вбила, ймовірно, до 20,000 цивільних. Понад 400 пам’яток архітектури по всій країні зруйновані чи пошкоджені російською зброєю.
Серед них – Лисичанська гімназія, частина ансамблю бельгійської архітектурної спадщини міста, пам’ятник його промисловій і підприємницькій історії, тісно пов’язаній з Західною Європою. Драматичні театри Маріуполя і Сіверськодонецька, будинок культури в Ірпіні – ідейні спадкоємці Андреа Палладіо та його класицистичних будівель Віченци. Майдан Конституції в Харкові – зосередження ар-деко, ар-нуво, еклектики та ампіру, свідчення того, наскільки спорідненою є архітектура України і решти Європи.
Матеріальність, себто реальний, просторовий вимір культури – потужна й неспростовна ознака історичної приналежності народу до його землі, надійний свідок його історії. Мабуть, тому цей вимір такий важливий для України. На ньому будується невидиме мереживо міжлюдських зв’язків, яке й утворює тканину і триб життя будь-якого міста, громади, регіону. Вони пов’язані нерозривно, і одне не може органічно існувати без іншого. Поки є люди, поки стоять зведені ними міста, поки творену ними культуру знають і чують у світі – ми непереможні.
…Після повернення до Києва я люблю гуляти вулицями напівпорожнього міста, аби переконатись, що воно встояло і ніколи не впаде. Коли над містом тривожно гуде сирена повітряної тривоги, я дивлюсь на мамин портрет, гортаю книжки зі своєї бібліотеки, поринаю в спогади про речі, якими наповнене моє житло. Навіть дрібнички раптово стають безцінними, і я шукаю в них певності, що завтра буде новий день, і з нами все буде добре.
Моя подруга-волонтерка з Харкова їздить у слобожанські села, нещодавно звільнені від російської окупації, возить гуманітарну допомогу, супроводжує журналістів. Місцеві мешканці чомусь ведуть її не на згарища своїх обійсть, а з великою втіхою показують, що серед цього пекла у них вцілів і зав’язався виноград. Батьки мого друга телефонують йому з окупованого Херсона і сердито бурчать: «Так, коли вже нас нарешті визволять? Нам треба їхати на дачу і доглядати за садом!» Знайома згадує сукню, в якій колись ішла на перше побачення з красивим молодим хлопцем, відомим київським активістом. Він пішов у військо та героїчно загинув у червні на сході України. Тисячі людей прощалися з ним у центрі Києва, і всім, здається, забракло сліз, аби виплакати цю скорботу.
Дві чудові жінки, директорки київських музеїв, сяють, розповідаючи мені, як змогли вивезти в безпечне місце свої колекції, і що ніщо їх так не тішить, як рідні стіни музейних будівель. Друг, що повернувся додому у зруйнований Ірпінь, трохи збентежено дивиться на невеличкий уламок снаряду, який випадково залетів в його вцілілу квартиру. На щастя, для нього це єдина чужорідна річ, яка вторглась у полишений дім разом з війною. Відома правозахисниця, яка важко переживала облогу й бомбардування Києва, малює губи червоною помадою і робить усміхнене селфі в центрі міста у перші теплі дні весни. Подруга, яка чомусь прихопила «в еміграцію» два велетенські винні келихи, повертається додому і життєствердно п’є з них добре вино – звісно ж, «за перемогу».
Фотографії, виноград, картини, могили, церкви і вокзали, портрети рідних, сукні, щедрий врожай, червона помада, уламки ракет, келихи з вином – саме з цих (і мільйонів інших) безцінних цеглинок ми будемо крок за кроком відбудовувати свій дім.
